Джозеф Антон. Спогади

Салман Рушді. Джозеф Антон. Спогади. – Видавництво жупанського, серія «Майстри світової прози». – Київ, 2014 р.

«Джозеф Антон» – це автобіографічна книга, мемуари автора, які він вміло перетворив на художню літературу високої якості. 724 сторінки прози про те, як жити, коли, здавалося б, саме життя проти цього. «Джозеф Антон. Спогади» присвячена, насамперед, скандалу навколо ще однієї книги Салмана Рушді «Сатанинських віршів», яка вийшла друком 26 вересня 1988 року у Великій Британії.

А 5 жовтня Індія вже винесла заборону друкувати цю книгу. До початку грудня в багатьох мусульманських країнах було заборонено «Сатининські вірші», а згодом, 14 лютого 1989 року (іронічно склалося саме так, що на день Святого Валентина Салман Рушді отримав не найліпшу валентинку), іранський лідер аятола Хомейні видав фетву на книгу «Сатанинські вірші», з якою автору довелося боротися протягом десяти років.

Але цю інформацію можна дізнатися з будь-якого джерела в інтернеті. «Джозеф Антон» же дає читачеві набагато більше, ніж суху інформацію про життя і творчість відомого у всьому світі автора Салмана Рушді. Тут і спогади про дитинство; батьків та стосунки автора з ними; перше кохання та інші стосунки, які так чи так закінчилися добре або погано, але все ж таки, щось дали Рушді (чи то досвід, чи то щось більше); також розповідь про синів, зокрема й про те, як він створив свою першу дитячу книжку, та кому Салман Рушді цим завдячує тощо. Тут роздуми автора про те, чому все склалося так несправедливо, чому він повинен переховуватися, коли не зробив нічого погано.

Ідея книга – це боротьба Салмана Рушді за власне ім’я, власне обличчя. Тому вона не даремно називається «Джозеф Антон». Такий псевдонім автор змушений був придумати, щоб вберегтися від переслідувань, залякувань та щоб спробувати нарешті жити нормальним життям. Поліцейські, які охороняли його та неодноразово допомагали, порадили йому змінити придумати щось не зовсім індійське, ім’я, яке б не привертало до себе уваги. Вони сказали, що краще уникати в розмові справжні ініціали автора, адже так можна швидше себе видати. Джозефа Антона обрано не просто так. Салман Рушді склав це ім’я, поєднавши в ньому двох своїх улюблених письменників – Антона Чехова та Джозефа Конрада.

Саме цей Джозеф Антон почав витісняти справжнього Рушді. Спершу люди почали його так кликати, а потім Джозеф Антон почав з’являтися скрізь: він підписує банківські чеки, квитки на літаки також оформлені на його ім’я. Та найважливіше – саме це ім’я збиває Рушді з правильного шляху, дозволяє йому оступитися, зробити неправильний крок – не порадившись, довіритися дантисту, який ніби хоче допомогти, та сказати, що Салман Рушді – чоловік віри, коли насправді це не так. І саме після цього автор «Сатанинських віршів» починає тривку боротьбу з єдиною метою – повернути себе.

Книжка дуже мудра, якщо можна так сказати, оскільки, окрім описів життя в безкінечно скаженому ритмі – постійні зміни будинків; зустрічі із політиками, журналістами, письменниками, друзями, які повинні допомогти змінити ситуацію, що виникли, можна сказати, на порожньому місці; зустрічі з сином лише в перевірених місцях та лише на кілька голин, а також постійні вмовляння поліцейських відвезти чи то в кіно, чи то в театр, куди Салман Рушді самостійно вийти не міг, – автор багато роздумує над тим, що правильно, а що ні, він думає про те, що таке свобода.

Хочу навести тут доречну цитату з книги, яка справді зачепила мене і змусила помислити глобально, не лише про власне «Я», а про світ і про те, хто ми в ньому.

«Можна вболівати за різні футбольні команди – але голосувати за одну партію. Можна голосувати за різні партії – але погоджуватися в тому, як найкраще ростити дітей. Можна розходитися в питаннях виховання – але однаково боятися темряви. Можна боятися різного – але любити одну і ту ж музику. Можна з огидою ставитися до музичних смаків одне одного – але молитися одному Богу. Можна не мати нічого спільного в релігійному плані – але вболівати за одну футбольну команду.

Література знала це, завжди знала. Література намагалася відкрити Всесвіт, збільшити, нехай ненабагато, загальну суму того, що людина може сприйняти, зрозуміти, чим у підсумку він може бути. Велика література доходила до кордонів відомого і своїм напором прагнула розширити рубежі мови і форми, підвищити можливості, зробити світ більш просторим. Але стояла епоха, яка штовхала людей назад, до все більш вузького самовизначення, до того, щоб називати себе всього лише одним словом: сербом, хорватом, ізраїльтянином, палестинцем, індуїстом, мусульманином, християнином, багаї або євреєм; і що вже ставало самовизначення, тим вище була ймовірність конфлікту. Погляд літератури на людську природу заохочував розуміння, співчуття, здатність ототожнити себе з тими, хто відрізняється від тебе, але світ штовхав всіх в іншу сторону – до вузькості, до фанатизму, до міжплемінних і міжрелігійних чвар, до війни. Багато, дуже багато хто не хотів, щоб Всесвіт відкривалася, вважали за краще, навпаки, прикрити його щільніше, і коли художники наближалися до кордону й намагалися на нього натиснути, вони часто відчували потужний зворотний натиск. І тим не менше вони робили те, що повинні були робити, – навіть ціною свого благополуччя, а часом і життя», – ось так розмірковує автор на останніх сторінках книги. А скільки таких роздумів можна побачити впродовж всієї книги? Безліч. І всі вони обов’язково змусять задуматися. Тому навіть, не читаючи Салмана Рушді, я б порекомендувала цю книгу, оскільки вона містить багато життєвих уроків, настанов, мудростей, які можуть допомогти в тій чи тій ситуації.

Крім того, ця книга справжній скарб для тих, кого справді цікавить творчість Салмана Рушді, оскільки тут він розповідає, як прийшли ідея написання багатьох його творів, у яких умовах йому доводилося це робити, як він добирав заголовки. Зокрема, він часто описує те, як звичайні зустрічі, які траплялися в його житті дуже часто, відкладалися в голові, щоб потім стати книгою.

«Джозеф Антон» – це книга людини, яка хотіла показати всьому світу, що вона не хоче здаватися, що буде йти до кінця. Адже дозволити заборонити «Сатанинські вірші» чи просто відмовитися від можливості писати, для Салмана Рушді було рівноцінно смерті.

І насамкінець хотілось би тут залишити цитати з книги, які найбільше сподобались і закарбувались в пам’ять:

ü «Якщо людина говорить правду, вона не розповість все точно так само двічі».

ü «Коли ударяєшся про дно, розумієш, наскільки глибоко там, де ти опинився. І розумієш, що більше опускатися на дно не хочеш».

ü «Він засвоював важкий урок: наш світ – не таке місце, де панує співчуття, і розраховувати на людське співчуття не треба було з самого початку».

ü «Коли ведеш такі переговори, – сказав Пікко, – проблема в тому, що треба терпляче чекати, поки поїзд не прибуде до станції, і при цьому ти не знаєш, до якої саме станції він прибуде. Мистецтво переговорів в тому, щоб чекати на якомога більшій кількості станцій і, коли поїзд прибуде, бути на місці».

ü «Коли твоє життя – низка криз і надзвичайних рішень, нормальність – ось що здається тобі нескінченно бажаною, але недосяжною розкішшю».

ü «Півжиття, сказав він Елізабет, ти карабкаєшься до світла. Потім отримуєш свої п'ять хвилин на сонці, і тебе тягнуть назад в темряву, де тебе чекає смерть».

ü «Злостячись, ти стаєш творінням тих, хто тебе злить, даєш їм занадто велику владу над собою. Злість вбиває думка – а думка тепер була потрібна як ніколи, вона повинна була жити, шукати шляхи, щоб піднятися над божевіллям».

ü «Романи відкривають нам ту істину, що наше «я» неоднорідне, багатолике, що людська особистість складно роздроблена, суперечлива. Зі своїми батьками ти не та людина, що з дітьми, твоє трудове «я» відрізняється від любовного, і в залежності від часу доби і настрою ти можеш думати про себе як про людину високорослу, або тощу, або нездоровому, або як про спортивного вболівальника, або як про консерватора, або як про людину, що зазнає страх, або як про людину, яка страждає від спеки».