Найкращий день практики

Прокидаюсь о 7 ранку, що для мене справді рано, адже сьогодні не потрібно нікуди йти. Практика…я згадую, що досі практикуюсь в Інтернет-виданні «ІнфоМІСТ» і це лише четвертий день. Робити нічого не хочеться, лише спати і бачити чарівні сни. Але…

Заходжу в соціальну мережу, щоб перевірити «обстановку», адже вчора наша головний редактор дала декілька завдань. На них мали піти Оля з Лєною, тому що я ходили на подію минулого разу. Виявляється, недаремно прокинулась з самого ранку.

Відкриваю діалог і бачу повідомлення від Олі.

«Блін. Народ. Я захворіла. Температура піднялась. Я, може, завтра не прийду зовсім. Свєта, можеш взять ту подію», - написано о 12.53 ночі. «Не спалось же», - думаю я і швидко набираю відповідь.

Оскільки я погодилась, то довелося вникати у суть справи. А голова зранку варить не дуже. Чий коментар брати, чого депутата не фоткати? Не розумію нічого. А ще де знаходиться той дитячий садок «Ластівка?» Швидко пробиваю в гуглі адресу, і розумію, що даремно панікувала, виявляється недалеко від мого університету, тому не повинна запізнитися.

Починаю збиратися. Мій сніданок – це чашка чаю. Тому поспішати не доводиться. Повинна встигнути, не дивлячись на те, що маю їхати на автобусі маршрутом 11. Він завжди «забитий» і приїжджає невчасно. Та я звикла, бо кожен день ним в універ їжджу.

Приїхала я зарано. Як завжди. На годиннику 9.30 ранку, а сама подія повинна розпочатися о десятій. «Що ж робити?», - думаю. Поки в голову нічого не прийшло нормального, я вирішила походить трішки, щоб "убити" декілька хвилин. Але надворі прохолодно, хоч на небі світить сонце. У 9.43 написала дівчатам, запитала, чи буде нормально, якщо я зайду раніше. Вони сказали, щоб я заходила і не мерзла. «Можливо», - подумала, адже на мене вже всі і так дивляться дивно.

Стою біля воріт і не наважуюсь зайти, проклинаючи свою пунктуальність. Аж раптом бачу, як до дитячого садочка підходять троє людей: двоє чоловіків і одна жіночка. «М-м-м, мабуть, це ті, хто буде передавати столики», - думаю я, і прямую прямо за ними.

Виявляється, що вхід в середину знаходиться десь аж позаду. То я б сама його взагалі не знайшла? Заходжу слідом за незнайомцями, серед яких, як я потім дізнаюся, був і Овчаренко. Мене там привітно зустрічають.

-                     Мені казали, що ти практикантка. Тому якщо буде щось не зрозуміло, можеш запитувати у мене, - говорить до мене білява жіночка. Мабуть, директор. Я ще тоді не знала, хто вона, а запитати якось було незручно. Тому я тільки киваю головою.

Коли усі зібрались, нас повели до групи дітей, щоб показати тут все. Там виявляється уже працюють інші журналісти, серед яких Ірина Васюра та представники «Вікки». Телеканал «Рось» приїхав трішки пізніше. Спершу мені було досить страшно, не хотілося заважати працювати іншим, але потрібно було і самій збирати матеріал.

Я вирішила поговорити із хлопчиком, який грався в тому новому пісочку. Він виявися не дуже говірким, адже ще тільки п’ять рочків мав. Проте його вихователька радо розповідала про все, що запитували. Я дещо по фотографувала. На жаль, фотоапарата у мене не було, тому довелося робити це на телефон. Те, що я не мала хорошої техніки, трішки бентежило мене, адже всі решта знімали на професійні камери.

Потім нас відразу повели до іншої групи, більш старшої. Я уже звикла і мені подобалося. Діти дуже милі, їм справді подобалося гратися тим пісочком. Я також поговорила із Стефанкою, яка тут виховується. Вона дуже цікава, все розповіла мені і показала. 

Мені вдалося поговорити із завідуючою дитячого садка та вихователькою. Вони виявилися дуже добрими людьми, які відповіли на всі мої запитання. Чому я була безмежно рада. Адже переймалася, щоб матеріал став одним із найкращих.

Тут я також зустріла своїх одногрупниць – Таню та Дашу, які проходять практику на «Росі».

-                     Нам дуже подобається, ми вже так приросли до «Росі», що не хочеться покидати її і йти на навчання, - розповідає мені Даша. А я з нею погоджуюсь і теж ділюся своїми враженнями від практики.

Як тільки подія закінчилася, я відразу дзвоню до своєї подруги Лєни. Ми з нею домовлялися поїхати разом на презентацію в лікарні. Хоча писати буде вона, але мені теж цікаво подивитися що там і як.

-                     Я уже вільна, а ти що там? – Питаю.

-                     Я в «Макі».

-                     О-о-о, то я приїду до тебе. Швидко напишу матеріал і разом поїдемо в лікарню.

-                     Давай.

Швидко йду до зупинки і, підійшов, чекаю на автобус. Але виявляється крім трьох тролейбусів нікого більше не видно. «Ну що ж, - думаю, - доведеться їхати ним. Бо якщо буду чекати, то взагалі нічого не встигну».

До МакДональдсу я приїхала в 11 з копійками. А в лікарню потрібно на 12. Звичайно, часу небагато зовсім. Лєна уже купила нам каву, за що я їй дуже вдячна, тому що сама б так замоталась, що нічого не встигла.

Сідаю і починаю розшифровувати записи. Їх дуже багато, тому я не встигаю їхати з Лєною. Але я обіцяю, що швидко все дороблю і приїду до неї. Вона погоджується, і ми вирішуємо обмінятися сумками, тому що мені потрібен її ноут, який у мою сумку, коли я буду їхати до неї, просто не влізе. А їй сумка теж потрібна, щоб покласти блокнот, гаманець та інші речі.

Ось вона їде і я залишаюся сама. Навпроти мене сидить хлопець. Він теж пише щось. Мабуть, ми з ним дивно виглядали, адже обоє говорили самі до себе. Коли пишеш щось, то так буває…

Врешті-решт я закінчила. Надіслала матеріал редкторові. Їй сподобалося, і моя замітка навіть опинилася на слайді. Я щаслива. Якщо цікаво її можна почитати тут.

Пишу Лєні смс-ку, запитуючи, як там обстановка і чи пустять мене. Вона відповідає досить швидка: «Можеш їхати. Тут блокноти дають».

Що? Блокноти? Та ж я їх шалено обожнюю, тому не роздумуючи, скидаю все в портфель Лєни і мчу на зупинку.

Мене справді пускають, я підписуюсь у дивному зошиті і мені-таки дають папку з блокнотом і ручкою. «М-м-м, круто». Я сідаю позаду, тому що до Лєни не можу дібратися через масу камер, які то і діло щось знімають та фотографують. В суть події мені складно вникнути, як я не намагаюсь, адже пропустила досить багато.

Зовсім швидко нас ведуть до сімейного лікаря, щоб журналісти могли поспілкуватися і з ним теж. Адже реформа стосується насамперед цих лікарів. Я просуваюсь вперед, щоб зробити пару нормальних знімків. На жаль, не одна я хочу отримати хороші кадри. Мене штовхають, пропихаючись вперед, і зовсім не думають вибачатися. Ех…що ж поробиш, така робота журналіста.

Закінчивши з цим, зібравши достатньо матеріалу, разом з Лєною вирішуємо їхати до редакції, щоб вона могла написати матеріал. Тема складна і дуже багато записів, тому я погоджуюсь їй допомогти.

Піднімаємось на другий поверх у 206 кабінет, тут розташований офіс редакції «ІнфоМІСТ». Смикаємо за ручку дверей. ЗАЧИНЕНО! Як це? Мабуть, пішли на обід, вирішуємо ми. Після чого йдемо знову ж таки до «маку».

Наше місце зайняте. Але ми знайшли інше, не менш класне. Спершу йдемо за кавою та фотографуємось і тільки після цього сідаємо писати матеріал. Я беру один із записів, доки Лєна пише лід, і пробую розшифрувати. Але нічого майже не чути…Звичайно, ми засмучуємось, адже це поганий знак. Повезло, що Лєна все записувала і має гарну пам’ять.

Написали. Видихаємо з облегшенням. В офіс редакції сьогодні ми так і не потрапили, але вижаті, як лимон. Це був найнасиченіший день практики в моєму житті.